Інформаційно-культурний шок: Володимир Шовкошитний та "Майстри сучасної класики"
15 жовтня у київському ліцеї «Наукова зміна» у рамках програми ЛО «Кобзар» «Майстри сучасної класики» відбулася зустріч з відомим автором та безкомпромісним лицарем Володимиром Шовкошитним.
Володимир Федорович дуже відомий громадський діяч, доктор філософії, політолог, професор, сучасний класик вітчизняної літератури, не дивлячись на усю свою зайнятість майже дві години особистого часу присвятив спілкуванню зі школярами. Дві години дзвінкої тиші, дві години невідривної уваги та жодного зауваження. Сказати, що учні дев’ятих класів перенесли інформаційно-культурний шок – це не сказати нічого:
По-перше – живий свідок Чорнобильського армагеддону. Саме з цього почалася його літературна діяльність:
– Ліквідаторів на ЧС було більше 600 тисяч чоловік. Зганяли їх не тільки з України, але й з усього Радянського Союзу. Саме тут я побачив те про, що просто не можна було промовчати. І я почав писати. Мої перші вірші з’явилася на «лепестках» (на респіраторах), які на ЧС використовувались сотнями тисяч. Так з’явилася перша книжка «Эхо апреля» яка розійшлося восьмитисячним тиражем у перший день продажу. Коли я заходив з дозиметром в небезпечну зону, мені доводилося вимірювати гранично допустимий час можливості перебування ліквідаторів, а потім зі своєю групою ліквідаторів виконувати особливо важливі завдання. Саме в таких умовах була написана моя перша книга. Вірші з якої в рукописах розходились серед сотень тисяч учасників ліквідації.
По-друге – один з перших будівничих незалежної України, співавтор всіх основних державотворчих актів України, серед них – Декларація про Суверенітет, акт про оголошення Незалежності та Конституція України:
– Я маю чотирьох дітей. І перше, що я їм завжди казав: «я не залишу вам заводів, фабрик, будинків, квартир у центрі Києва, або шалених грошей. Але я залишу вам найдорожче – своє чисте, незаплямоване ім’я». Так, я був депутатом першого скликання, дванадцять років очолював міжнародну організацію «Союз Чорнобиля», але жив і досі живу на тих сорока двох квадратних метрах, які мені дали по евакуації замість втраченої в Прип’яті квартири. І я пишаюсь цим. Я кожного ранку зустрічаюсь зі своїми побратимами по ЧС і кожного дня ми тиснемо один одному руки. Мені вдалося оздоровити за кордоном дванадцять тисяч українських дітей, тридцятьом з них було зроблено операцію з пересадку кісткового мозку – і все це не копійки не коштували а ні батька, а ні державі.
По-третє – збагачувач національної літературної скарбниці:
– Коли я вперше з’явився у Спілці письменників, мені запропонували виступити зі своїми віршами. Трішечки соромлячись, я все ж таки, прочитав кілька своїх віршів. До мене тоді підійшла Світлана Йовенко і попросила мій рукопис: «Володю, дайте, будь ласка, почитати Ваші вірші, здається мені, що є в них щось особливе. За двадцять років моєї праці я вже давно не чула бурхливої емоції, такої сили слова та напруженості». Мені спочатку страшно було віддавити їй рукопис, бо він був у єдиному екземплярі, але фраза «не бійтеся, я офіційна особа» мене заспокоїла. І я віддав їй зошит, попередньо домовившись зустрітись після вахти на ЧАЕС. Коли я повернувся, вона зустріла мене разом з Леонідом Вишеславским, і він поступився мені своєю чергою на друк книги. Так з’явилася збірка «Эхо апреля».
Володимиру Федоровичу було що розповісти. І не тільки дітям. Вчителька, Наталія Антонівна, а також Лера Крок (засновник «Майстрів сучасної класики») майже плакали під час його розповіді, тому що було з чого плакати. Ідея національної самосвідомості, чесності, достоїнства, відкритості, шляхетності пронизували кожне слово, кожен жест, кожен звук виступу Володимира Федоровича:
– В першу чергу ви повинні любити та поважати своє – рідне. У другу – двоюрідне. У третю, якщо зможете, – троюрідне. Тому перше – це завжди Матір та Україна, і лише потім Росія, Польща, Німеччина… Без матері вас не було б на світі, а без України ви були б кимось зовсім іншим, не тим хто ви є зараз. Ось я бачу, що перший ряд майже вільний, а от гальорка переповнена. Навіщо ви робите себе останніми в черзі? Боріться за перші місця! Якщо потрібно битись – бийтеся! Тому що перші місця ви зможете отримати тільки в Україні. В жодній іншій країні Ви не будете на першому місці. В жодній.
Це тільки приклад розповіді. Тому ще не можливо передати всі дві години цього спілкування. На них треба бути присутніми.
Після завершення зустрічі Володимир Федорович подарував шкільній бібліотеці свої книги, залишив автографи та безліч добрих побажань, а головне – незбориму впевненість в тому, що бути Українцем, можливо і не легко, але почесне і важливо насамперед для самих українців:
– Пишіть слово «Українець» з великої літери, будьте Українцями з великої літери і лише тоді Україна звучатиме гордо.